Критичний текстологічний аналіз руських літописів. Попередні висновки.

 

Опис проблеми

Навіщо досліджувати історію Русі? Адже і так майже все відомо. Сучасна історична наука створила величезний масив історичного матеріалу, який дає відповіді на найбільш поширені питання давньоруської історії. Історикам відомо, хто і коли княжив, чим відзначився, які нащадки були у тієї чи іншої історичної особи. Навіщо ворушити давнє минуле, якщо практично все вже досліджено? Стосовно кожного питання вже дані відповіді – бери і читай.

Проте, насправді це ілюзія. Сучасні історичні знання побудовані на інформації, що має літературну основу або є відвертою вигадкою.

Основні джерела інформації про історію Русі можна умовно розділити на такі групи:

1. Історичні писемні матеріали візантійських, арабських та перських авторів, що розповідають про події 9-10 ст., проте збереглись в рукописах XIII-XV ст. (часовий розрив 400-500 років).
2. Писемні літописні матеріали, які збереглись в рукописах, що датовані XIV-XV ст. (часовий розрив 200-500 років). На той час Русь вже 100-300 років як припинила своє існування. В цей період історії західна частина Русі перебувала під владою Корони Польської, Угорського Королівства, Великого князівства Литовського. Східна та північна частина Русі перебували під впливом Московського князівства, яке в той час було васалом Орди.
3. Псевдо-епіграфічні твори різноманітних політичних та релігійних осіб, які збереглись у літописних рукописах того самого періоду XIV-XV ст.
4. Історичні матеріали сусідніх європейських народів, більшість з яких так само датовані XIV-XVI ст.
5. Історично-релігійні матеріали XVI-XVII ст., які доповнюють уривчасті історичні дані літописів попередніх періодів.
6. Історичні праці сучасних істориків XX-XXI ст., чиї праці спрямовані на те, щоб заповнити білі плями історії. У цих працях історики намагаються пояснити причини тих чи інших подій, мотиви дійових осіб, в них висуваються нові гіпотези.
7. Археологічні дані, які були виявлені та інтерпретовані на підставі даних писемних, що були відомі на момент виявлення знахідок. Фактично, писемні джерела прямим чином вплинули на інтерпретацію археологами тих чи інших виявлених знахідок.

Такі писемні джерела інформації утворюють певне замкнене коло. Одні писемні джерела наслідують інші, більш ранні. Руські літописці описують історію Русі, використовуючи дані візантійських авторів, європейські джерела використовують літописи Русі і т.п. Більш пізні писемні джерела зазвичай переробляють та інтерпретують історичні хроніки попередніх років. Сучасні автори аналізують попередні історичні праці та пропонують свої ідеї, заповнюючи білі плями історії, що залишились від попередніх дослідників.

При такому взаємному впливі писемних джерел будь-якому середньовічному автору взагалі не потрібно нічого знати про справжні історичні події в Русі того чи іншого періодів. Йому достатньо знати писемні джерела своїх попередників, повторювати їх, переробляти та доповнювати. В результаті в писемних джерелах утвориться певна історична реальність, яка взагалі не буде залежати від справжніх історичних подій. Особливо це зручно, коли історична епоха вже пройшла. Вона канула в Лету, справжні події забулись, натомість у писемних джерелах утворилась інша реальність – писемна. І чим більший часовий проміжок між подіями, що описуються в писемних джерелах, та часами авторів історичних творів, тим більша у них свобода дій. Можна створити зовсім іншу історичну реальність, де середньовічні князі не деспотичні тирани, а побожні та релігійні політичні діячі, що напам’ять знають всі молитви церковно-слов’янською мовою, постійно засновують нові монастирі, в яких на старості доживають свій вік. Така історія дуже сподобається цільовій аудиторії середньовічного монаха-літописця, проте має мало спільного з реальністю. В історичній реальності середньовічні правителі – це тирани, а літописне документування їх діянь буде схоже на заяву в прокуратуру про вчинення злочину.

Ідея про те, що в часи Русі при князях діяли літописці, що вели записи їх діянь чи інших подій, потребує перегляду.

Автор даної праці здійснив детальний критичний аналіз писемних джерел, на підставі яких відтворена історія Русі, і прийшов до багатьох сумних висновків.

Методологія аналізу.

Єдиним науковим інструментом для дослідження писемних джерел є текстологічний аналіз різних рукописів, виявлення відмінностей (різночитань), порівняння цих відмінностей та спроба виявити їх природу. Відповідь на поставлене питання, як виникли ці відмінності, допоможе зрозуміти те, як вони розвивались на завершальній стадії розвитку. А розуміння процесів розвитку на завершальному етапі допоможе спроектувати ці процеси у давнину та зрозуміти, як вони розвивались на попередніх етапах. Це дасть змогу виявити їх літературну чи історичну основу, якщо вона взагалі присутня.

Для критичного аналізу історії Русі необхідно попрацювати з літописами, що описують цю саму історію, причому головний акцент необхідно надати тим рукописам, які є найдавнішими. На час досліджень необхідно забути все, що ми знаємо про Русь – всі історичні події, які вклали нам у голову на протязі всього життя, оскільки саме їх ми будемо перевіряти.

Для порівняння використаємо тексти літописів XIV-XV ст., які були видані у збірнику «Полное собрание руских летописей». Таке порівняння я проводив на протязі останніх 9 років.

Попередні висновки текстологічного аналізу

Забігаючи наперед хочу викласти попередні результати текстологічного аналізу руських літописів, які допоможуть читачу прийняти рішення, чи варто йому тратити свій час. Попередні результати такі:

1. У тому вигляді, в якому літописні рукописи дійшли до нас, вони є збірниками різноманітних писемних матеріалів, що були під руками певних груп літописців, та були механічно об’єднані в суцільні рукописи.
2. Деякі писемні матеріали, що об’єднувались в один рукопис, були майже ідентичними. З тими самими історіями, проте з певними відмінностями в описах. Об’єднання цих відмінностей в одну розповідь утворило багато дубляжів, які збереглись у текстах.
3. Частина писемних матеріалів, що об’єднувались в рукопис, містила різну хронологію. Об’єднання таких писемних джерел призвело до появи одних і тих самих подій під різними роками (дубляжі подій у сусідніх роках). При переписуванні таких рукописів літописці намагались усунути такі дубляжі шляхом утворення двох різних подій (зміни місця події чи імені персонажа, додавання додаткових подробиць). Наприклад, у літописах значна частина князів приходила до влади у Києві два рази через короткий період часу (1-2 роки).
4. Частина писемних матеріалів містила зовсім протилежні та взаємовиключні сюжетні лінії. В одних матеріалах в певних містах правили одні князі, в інших – зовсім інші. Об’єднання таких матеріалів призвело до серйозних протиріч, оскільки в певному році в Києві чи іншому місті правили два чи більше князі. Такі протиріччя усувались подальшим літературним розвитком літописів – один князь приходив і виганяв іншого, часто з багатими літературними подробицями, битвами і т.п. Наприклад, в одному з років у Києві так змінилось 4 князі.
5.  У писемних матеріалах, що об’єднувались в один, часто по різному описувалась династична приналежність певних князів. Особливо це стосувалось Новгорода. В одних матеріалах певні князі належали до київської династії, інші – до чернігівської, ще інші – до смоленської, ще інші – до суздальської. Об’єднання таких матеріалів призводило до протиріч в тому, представником якої саме династії був той чи інший новгородський князь. У літописах це виглядає так. Новгородці запрошують на престол сина якогось київського князя, проте на наступний рік виганяють його і запрошують до себе сина суздальського князя з таким самим іменем (деколи і по батькові). І так роблять періодично на протязі певного часу.
6. Літописи містять різноманітні літературні твори, які приписані популярним князям: Володимиру Великому, Ярославу Мудрому, його сину Всеволоду, Володимиру Мономаху. Зазвичай, історики ставляться до таких творів недостатньо критично. Всі датування чи підписи, що містять ці твори сприймаються на віру без критичної ставлення. Проте, текстологічний аналіз таких творів свідчить, що вони є такими ж збірниками писемних матеріалів, як і літописи, містять величезну кількість дубляжів, та є продуктами літературної творчості самих літописців.
7. Порівняння відмінностей в різних рукописах показує, що частина точних календарних дат були вписані в літописи пізніше при переписуванні. Деякі з них містять додатково ще й точний день тижня. Аналіз точних календарних дат показує, що всі вони були вирахувані ретроспективно за допомогою обрахунку дати Великодня у певному році та кількості днів від Великодня до конкретної дати.
8. Порівняння описів певних подій дає підстави припустити, що частина з них походили з коротких літописних повідомлень довжиною в одне речення. А всі додаткові подробиці подій є результатами літературного розвитку.
9. Порівняння текстів походів руських князів на греків та текстологічний аналіз договорів між Руссю та Царгородом свідчить про те, що ці договори належать до пізнього редакторського шару Повісті временних літ. Виразна релігійна християнська лексика договорів дають підстави вважати, що дані договори є витворами самих літописців.
10. Переконання частини істориків, що детальні описи подій з багатьма цитатами були записані зі свідчень очевидців, є помилковим. Такі подробиці містять всі ознаки художньої літератури і є витворами літописців.
11. Переконання істориків, що літописи послідовно велись у часи Русі, є помилковим. Тексти літописів формувались як реконструкція історії, здійснена на досить великому проміжку часу від описаних подій.
12. Переконання істориків про те, що найдавніша частина літописів (Повість временних літ) написана в Києві, є помилковим. Повість містить потужні редакторські шари, які можна ідентифікувати як новгородський та ростовський. Варто згадати, що найдавнішим збереженим руським літописом є Новгородський перший літопис старшої редакції (1333р.), а найдавнішим рукописом, що містить повний текст Повісті временних літ, є Лаврентіївський рукопис 1377р., що має суздальське походження. Загалом, абсолютна більшість руських літописів мають новгородське, московське, ростовське чи володимиро-суздальске походження. Єдиний літопис, що розповідає про події власне на українських землях (Іпатіївський), був також переписаний у Новгороді, причому він вже містить у собі новгородський та ростовський редакторські шари. Відповідно, усі літописи, що збереглись до теперішніх часів, тим чи іншим способом походять з великоросійських територій та описують історію Русі з точки зору північних сусідів.
13. Таке довільне відношення до текстів літописів, їх переробка, зміна дійових осіб, літературна форма можливі лише в тій реальності, коли самої Русі (Київської Русі) вже не існувало. Сенс створення руських літописів полягав у тому, щоб записати історію того, чого вже немає. Відтворити, прикрасити, пояснити, як була хрещена Русь – все це мало сенс лише після знищення монголами Києва, Чернігова, Переяслава та інших руських міст. І ця діяльність здійснювалась монахами монастирів, які збереглись у той час. Тому датувати процес створення літописів потрібно не в далекому XI чи початку XII ст., а ближче до періоду збережених рукописів, можливо другій половині XIII ст.
14. Новгородський редакторський шар слід датувати ближче до дати створення Новгородської Кормчої книги, тобто кінцем XIII ст., а ростовсько-суздальський редакторський шар – ближче до дати закінчення літописних років у Лаврентіївському рукописі (1305р.) – початком XIV ст.
15. Оскільки єдиний власне український літопис (Іпатіївський) вже містить в собі і новгородський, і ростовський редакторські шари, то його необхідно датувати ще пізніше – серединою або другою половиною XIV ст.
16. При такому датуванні літописів та такому північно-східному впливі на них необхідно критично переглянути літописні свідчення про зв’язок Русі з Новгородом та Володимиро-Суздальською землею. Фактично, наша літописна історія побудована у великоросійській історичній парадигмі.

1.