Вирішив перекласти статтю професора Емануеля Това "Второзаконня 12 і 11QTempleа 52-53: порівняльний аналіз". У ній автор порівнює вимоги централізації культу, які розміщені у главі 12 книги "Второзаконня" та в одному з рукописів Мертвого моря 11QTempleа, який також називають "Храмовим сувоєм". Цей рукопис цікавий тим, що він задумувався як шоста книга Мойсея, в якій Ягве уточняє старі закони та додає Мойсею нові. Якби цей рукопис зберігся повністю та був включений у канон, то сьогодні ми говорили б про Мойсеєве Шестикнижжя.
Порівняльний аналіз двох законодавчих збірників (Второзаконня та Храмового сувою) дав підстави автору статті, який є визнаним спеціалістом в дослідженні сувоїв Мертвого моря, зробити висновок про те, що в книзі "Второзаконня" вимоги до централізації культу належать до двох різних редакторських шарів.
У першому редакторському шарі вимога централізації культу була безумовною, за межами обраного Богом місця взагалі не можна було різати худобу. Така вимога була жорстка та безапеляційна. Тому дослідники цієї книги прийшли до висновку, що така вимога про заборону забою худоби поза межами обраного міста (храму) є або утопічною, або застосовувалась лише в одному населеному пункті. Жорсткі вимоги централізації культу фактично змушувати того, хто поклонявся Ягве, оселитися в обраному місці (або недалеко від нього).
На певному історичному етапі вимогу про централізацію культу було змінено. В текст було внесено додаткові постанови, які дозволяли здійснювати неритуальний забій худоби поза межами обраного місця. Такі додаткові постанови могли розвинутись через необхідність розширення сфери застосування вимоги централізації культу на ширші території, тому що заборону різати худобу поза межами обраного місця для мешканців інших населених пунктів неможливо було виконати. Якщо селянин в якомусь місці хотів зарізати вівцю, то згідно першого редакторського шару Втор.12 він змушений був вести цю худобу в обране місце (храм) і лише там здійснити ритуальний забій (жертвопринесення). Ця вимога для селянина була абсурдною. Тому для розширення сфери застосування цього закону, та з можливістю його практичного виконання, були внесені пом'якшуючі постанови, які дозволяли здійснювати неритуальний забій худоби поза межами обраного місця.
На ще пізнішому історичному етапі, в часи створення Храмового сувою, певні кола прагнули підвищити роль єдиного храму та обраного місця. Тому вони внесли чергові постанови, які дозволяли здійснювати неритуальний забій худоби лише в тих населених пунктах, які були розташовані на відстані 3 днів ходьби від обраного місця. Таким чином, введення нових правил фактично забороняло мешканцям значної території біля обраного місця взагалі здійснювати неритуальний забій худоби. Тепер селянин біля обраного місця змушений був вести свою худобу в єдиний храм і лише там зарізати її. Очевидно, що в такому законі були зацікавлені жерці обраного храму, тому Храмовий сувій може належати саме їм.