Кумран, рукописи Мертвого моря та античні історіописці як інструменти міфологізації «есейського спадку» у ХХ ст.

Віталій Черноіваненко,

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Науково-дослідний центр орієнталістики імені Омеляна Пріцака

Анотація

У статті порушується проблема міфологізації т. зв. есейського спадку, розглядаються особливості формування кумрано-есейської теорії і те, як остання вплинула на появу низки ключових міфологем у кумраністиці (Кумран як есейська обитель і есеї як автори/переписувачі рукописів Мертвого моря), а також засоби, які задля цього використовувалися дослідниками.

На сьогоднішній день, в умовах міждисциплінарності науки, кумраністика складає таку галузь знань, що її значущість важко переоцінити. До питань, пов’язаних із кумранською проблематикою, тепер усе частіше звертаються різні гуманітарні науки: від палеографії і текстології до філософії і релігієзнавства, та й деякі точні й природознавчі науки черпають у ній свій дослідницький інтерес.

Проблема, порушена в статті, актуальна з причини непростої дискусії, що склалася в сучасній кумраністиці стосовно походження/авторства рукописів Мертвого моря та ідентифікації місця, відомого як Кумран, де було знайдено більшість із зазначених манускриптів. Оскільки міфологізація властива кожному дослідницькому процесу зважаючи на суто суб’єктивний характер суджень самих дослідників, окреслене нами питання розглядатиметься радше як науково природне, аніж помилкове, сплановане чи конспіроване. Ми поглянемо на процес міфологізації в історично-ретроспективному ключі (як історію проблеми) і покажемо, як формувалися найбільш яскраві кумранські міфи.

Звичайно, історія кумранської міфотворчості не обійшлася без конкретних, далеко не маловідомих імен, переважно з кола послідовників традиційної – кумрано-есейської – теорії. Ця теорія зародилася практично одразу ж після виявлення перших манускриптів у 1947 р. Перші робочі гіпотези і формулювання належали відомому ізраїльському вченому, професору Єврейського університету в Єрусалимі Еліезеру Сукеніку. З плином часу чимало з постулатів кумрано-есейської теорії стали переглядатися (хоч і неохоче), у тому числі серед переконаних адептів теорії. Тим не менше, вона внесла величезний вклад у процес міфологізації есейської групи та її так званого спадку. І ця міфологізація назагал є однією з найяскравіших щодо епохи Другого Храму, епохи, що сама по собі є вельми бурхливою на події в появу нових історичних феноменів та дискусійною в науці.

Професор Еліезер Сукенік

Дослідженням формування кумрано-есейської теорії займалося чимало вчених-кумраністів, проте, як правило, це були дослідники-послідовники тієї самої кумрано-есейської теорії (М. Броші, Х. Ешель, Т. Лім та ін.), а отже, вони не могли повною мірою розкрити проблему не завжди однозначних інтерпретацій з боку зазначеної теорії, а також стверджувати про те, що вона спричинила до того, що знайдені рукописи, археологічні артефакти вкупі зі свідченнями античних авторів утворили великий есейський міф. Критика кумрано-есейської теорії займає чільне місце, натомість, у працях Н. Ґолба, автора єрусалимської теорії в кумраністиці. 

Серед невирішених раніше частин поставленої проблеми варто назвати чітке визначення того інструментарію, з допомогою якого відбувалася міфологізація «есейського спадку».

З огляду на це перед нами стоїть кілька  завдань. По-перше, виділити і верифікувати головні міфологеми, які вплинули на уявлення сучасної науки щодо ідентифікації Кумрану і авторства рукописів Мертвого моря. По-друге, прослідкувати історію виникнення і формування таких міфологем та перших спроб розвінчати/обговорити/вирішити їх іншими гіпотезами і теоріями.

Отже, як же формувалися перші наукові уявлення про природу Кумрану і рукописів, знайдених як у цьому, так і в інших місцях на узбережжі Мертвого моря (Масада, Ваді Мураббаат тощо)? Нагадаємо, що перші рукописи було виявлено в 1947 р. за майже легендарних обставин, і близько семи років їхня частина драматично снувала світом, поки не була викуплена сином Е. Сукеніка Їґаелем Ядіном. Практично одразу ж після виявлення цінних рукописів, названих видатним археологом і біблеїстом Вільямом Олбрайтом «найбільшим відкриттям рукописів у новітній історії», почалося їхнє дослідження, і з’явилися первісні версії їхнього походження. До них ми повернемося дещо згодом.

У 1953 р. в Єрусалимі було створено комітет учених, на який покладалося завдання з дослідження, але в першу чергу зі зведення всієї рукописної мозаїки докупи (оскільки багато рукописів дійшли численними фрагментами) та публікації текстів. Комітет являв собою інтернаціональну команду, до якої належали переважно археологи і текстологи-палеографи. Упродовж 1952–1954 рр. до складу групи входили відомі дослідники: Д. Мілік, М. Байє, П. Бенуа, Д. Старкі (Франція); Ф. Кросс, П. Скіган (США); Д. Аллеґро, Д. Страґнел (Великобританія); Д. Бартелемі (Швейцарія); К. Ганцінґер (ФРН); Л. Гардінґ (Йорданія) та ін.

Як було згадано, перед комітетом (який до 1972 р. очолював французький священик і археолог з Еколь Біблік Ролан де Во) стояло завдання опублікувати знайдені  рукописи. З цією метою в 1955 р. було засновано багатотомну оксфордську серію «Відкриття в Юдейській пустелі» («Discoveries in the Judaean Desert»), перший том якої побачив світ у тому ж році. Трьома роками по тому в Парижі почав виходити спеціалізований журнал «Вісник Кумрану» («Revue de Qumrân»).

У 1955 р. ізраїльський уряд запланував збудувати споруду для постійного зберігання і публічного показу рукописів. Завдяки підтримці родини Давида Ґотесмана, єврейського іммігранта-філантропа з Угорщини, що викупив 1954 р. чотири сувої і передав їх безоплатно Державі Ізраїль, у 1965 р. при Музеї Ізраїлю в районі Єрусалима Ґіват-Рам було відкрито Храм Книги (Гейхаль ГаСефер), де зазначені рукописи були розміщені поряд з іншими знахідками.

Храм книги

Після Шестиденної війни 1967 р. відбулася спеціалізована конференція, присвячена вивченню сувоїв. За її підсумками було організовано групи вчених, які вели дослідження за своїми вузькофаховими (археологічними, палеографічними тощо) напрямами. 

Хоча рукописи і публікувалися в серії «Відкриття в Юдейській пустелі», проте в приватних руках зосереджувалося ще кілька тисяч фрагментів, що являли собою обривки близько 100 манускриптів. Публікацію рукописів з незрозумілих причин було призупинено, а доступ обмежено вузьким колом людей (не більше 20). Ці дослідники впродовж довгих років публікували окремі уривки; усі заклики опублікувати матеріал залишалися без уваги, а суперечка між ученими довкола сувоїв продовжувалася аж до початку 1990-х рр. Після того прихильники загальнодоступної публікації вдалися до рішучого, певною мірою, безпрецедентного кроку. До редактора відомого журналу «Огляд біблійної археології» («Biblical Archaeology Review») Гершеля Шенкса потрапили фотографії неопублікованих фрагментів рукописів, і з допомогою каліфорнійських професорів Роберта Айзенмана і Джеймса Робінсона він самовільно опублікував їх у вигляді двотомника «Факсимільне видання рукописів Мертвого моря» («A Facsimile Edition of the Dead Sea Scrolls»). Таким чином, усі рукописи нарешті стали доступні для широкого наукового вивчення.

З археологічними знахідками справа просувалася приблизно так само. Більшість предметів, виявлених Р. де Во під час розкопок у Кумрані, тривалий час залишалася недоступною, і дослідникам доводилося покладатися на суб’єктивні судження самого Р. де Во. У результаті важливе питання: що являв собою давній Кумран? – не мало однозначної відповіді. А це, у свою чергу, спричиняло плутанину в питанні авторства кумранських рукописів. У чому полягала така суперечливість?

Уже перші сувої, виявлені в печерах довкола Кумрану наприкінці 1940-х – на початку 1950-х рр., здивували дослідників. Окрім двох копій книги пророка Ісаї і декотрих раніше невідомих версій книги Буття і книги Псалмів, тут містилися також документи ритуального характеру, які пізніше були названі фахівцями «Уставом громади» (1QS). У них описувалися правила поведінки членів певного релігійного угруповання, яке багато в чому і принципово відрізнялося від тодішнього юдейського мейнстріму, натомість у дечому вона випереджала ідеї раннього християнства згідно з ученням Нового Заповіту.

Професор Сукенік, згадуваний вище, першим, у 1948 р., висловив гіпотезу, що знайдені манускрипти належали есеям – невеликій секті в тодішньому юдаїзмі, відомій з описів Йосифа Флавія, Філона Олександрійського та Плінія Старшого. Якщо вірити Флавію, то спільнота нараховувала не більше чотирьох тисяч послідовників, була розсіяна по всій Юдеї і вирізнялася вкрай критичним ставленням до храмової еліти, прагненнями дотримуватися радикального аскетизму та посиленим інтересом до  «таємниць Тори». Пліній Старший повідомляв, що есеї живуть переважно на західному березі Мертвого моря, на північ від Ейн-Ґеді.

І справді, Кумран розташований там, де вказував античний автор, а рукописи, знайдені довкола нього, надавали підстави стверджувати, що їх написали есеї. Саме так, спираючись на свідоцтва Флавія і Філона, вирішив Е. Сукенік. Тому, йдучи в міркуваннях далі, логічно було припустити, що сам Кумран був тим есейським духовним і матеріальним центром, про який писав Пліній. Не дивно, що Р. де Во прибув на розкопки Кумрану, будучи твердо впевненим у тому, що перед ним має постати щось на кшталт монастиря есеїв. У цьому крилася велика проблема, адже будучи католицьким священнослужителем, Р. де Во, на наш погляд, необґрунтовано екстраполював своє світобачення на кумранські відкриття і знахідки. Він витлумачував їх відповідним чином, виділяючи ті знахідки, які відповідали його переконанням, і часто залишаючи в затінку, або ж узагалі вважаючи несуттєвими, всі інші.

Так, завдяки інтерпретаціям Р. де Во, Е. Сукеніка Ї. Ядіна (сина Е. Сукеніка) та інших авторитетних дослідників почала утверджуватися думка про те, що Кумран був не чим іншим як центральним есейським поселенням у давній Юдеї (Палестині), і, відповідно, усі Кумранські рукописи  – це частина бібліотеки цього поселення. А оскільки деякі кумранські тексти, як уже зазначалося, містили подобу ранньохристиянських ідей, то невдовзі есеїв було названо прямими попередниками перших християн. Цю думку – у вигляді гіпотези – уперше висловив 1955 р. американський літературознавець, журналіст і письменник Едмунд Вілсон у своїй книзі «Сувої з Мертвого моря» («The Scrolls from the Dead Sea»), яка стала ледь не бестселером. А незадовго до того, 14 травня 1955 р., у журналі «Нью Йоркер» («New Yorker») побачила світ його розлога стаття. Ці літературні творіння на якийсь час зробили сувої «домашньою фразою» і породили інтерес до них з боку широкої громадськості.

Окрему увагу Е. Вілсон присвятив одному з творців кумрано-есейської теорії Р. де Во. Він описав не тільки його разючі фізичні риси, а й характерні риси його особистості, стверджуючи про його «інтелект, фаховість, силу духа, цупкість, елемент відваги і те, що зараз здається таким рідкісним у Франції – ефективність». Е. Вілсон був повністю переконаний інтерпретацією Р. де Во ідентифікації Кумрану, пишучи про комплекс Хірбет-Кумрану як «монастир» із своїм «скрипторіумом» (кімнатою, де працювали автори і переписувачі текстів) та сувої як есейські тексти, написані там. Цей погляд на Р. де Во як на блискучу і ефектну постать поділявся згодом більшістю науковців, що були цілком запевнені його аргументами. Так, професор Прінстонської теологічної семінарії Чарлз Фрітш переконано писав у 1956 р.: «Це була честь для мене відвідати Кумран кілька разів упродовж цього періоду, коли Р. де Во особисто водив мене навколо розкопок. Таким живим був його опис, що я міг майже бачити членів спільноти: як вони споживали їжу у великій їдальні, чи копіювали рукописи у скрипторіумі, чи як шмигнули в печери зі своєю цінною бібліотекою, коли римський десятий легіон виступив з Єрихону, аби знищити спільноту».

Не без допомоги Е. Вілсона ідея «есеїв-авторів рукописів Мертвого моря»  та  «есеїв-протохристиян» вкорінювалася серед широкої громадськості як сенсаційне відкриття з характером неспростовної істини. До речі, ця очевидно науково-популярна інтерпретація була підтримана деякими авторитетними вченими на кшталт професора Сорбонни Андре Дюпон-Соммера.

Дещо підсумуємо. Як уже зазначалося, основні тези кумрано-есейської теорії було вперше сформульовано Е. Сукеніком у 1948 р. За його твердженням, писання, знайдені в першій печері належали юдейській секті есеїв і відображали їхні погляди. У подальшому теорію розвинули Р. де Во та члени інтернаціональної команди. Важливе місце в ланцюгу формування теорії і появи першої наукової школи посіли науково-популярні праці Е. Вілсона.

Наступною ключовою постаттю став згаданий вище А. Дюпон-Соммер, який також здійснював спроби встановити авторство манускриптів. До 1953 р. він уже встиг опублікувати дві книги та дюжину статей на підтримку існуючої теорії, а 1959 р. ретельно виклав свої ідеї у праці «Есейські писання, знайдені поблизу Мертвого моря» («Les  écrits esséniens découverts près de la mer Morte»). Останню було перекладено англійською мовою Ґезою Вермешем і видано 1961 р. Ця книга скоріше за все остаточно схилила на бік кумрано-есейської теорії більшість дослідників.

Розкопки серед руїн Кумрану: (зліва направо) Р. де Во, Дж. Мілік та Л. Гардінґ

Таким чином, на рубежі 1950–1960-х рр. Фактично постала перша школа в кумраністиці, що спиралася на конструкт у вигляді кумрано-есейської теорії. Це було зроблено завдяки зусиллям Е. Сукеніка, Р. де Во, Л. Гардінґа, І. Ядіна, Дж. Міліка, Дж. Аллеґро, Ж. Старкі, К. Ганцінґера, А. Дюпон-Соммера, Е. Вілсона, Ф. Кросса та ін.

Варто зазначити, що кумрано-есейська теорія не залишилася довго на самоті. Альтернативи її постулюванням почали висловлювалися ще в першу декаду після виявлення манускриптів і майже паралельно з остаточним утвердженням традиційної теорії. Так, з кінця 1950-х до середини 1960-х рр. наприклад, Карл-Гайнріх Ренґсторф у Німеччині, Сесіл Рот і Ґодфрі Ролз Драйвер у Великій Британії, та Анрі дель Медіко а Франції запропонували власні відповіді щодо кумранської проблематики.

Оксфордський історик С. Рот уже в 1958 р. припустив, що кумранське поселення замешкували зелоти (воно слугувало їм фортифікаційним укріпленням), а сувої, знайдені там у печерах, а також у Масаді, належали насправді не есеям, а зелотам, і це була остання група, яка сховала свої скарби в Юдейській пустелі. Цей погляд був пізніше розвинутий його британським колегою Ґ. Драйвером. Обидва – і С. Рот, і Ґ. Драйвер – спиралися на той факт, що деякі сувої (приміром, частково «Сувій війни» – 1QM) виражав помітний апокаліптизм. Проте, з огляду на величезне різноманіття подекуди навіть протилежних ідей, які містили сувої, аргументи дослідників навряд чи могли задовольнити повною мірою. Тим не менше, вони являли собою оригінальну спробу пов’язати зміст рукописів із ключовими подіями епохи Другого Храму.

Професор із Мюнстерського університету К. Ренґсторф був першим дослідником, що пов’язав походження рукописів з Єрусалимом. Хоча він і не читав важливий у багатьох відношеннях «Мідний сувій» (який, щоправда, так і не було опубліковано) та принаймні знав, що цей сувій описує скарби Храму. Приймаючи це пояснення і не знаючи, що сувій насправді описував інші сувої, які були сховані разом із скарбами, К. Ренґсторф зробив висновок, що всі кумранські рукописи походили з бібліотеки єрусалимського Храму. Вважаючи «зовсім абсурдним» твердження про те, що есеї писали чи копіювали багато сотень книг власноруч у «скрипторіумі», дослідник припустив, що бібліотеку було сховано «з огляду на доволі серйозну загрозу для неї». На користь Храму як первісного джерела рукописів К. Ренґсторф вказував, що на давньому Близькому Сході храми властиво використовувалися «для зберігання архівів та бібліотек» – це передбачалося, зокрема, реформами Йосії. Недоліком гіпотези К. Ренґсторфа, на думку Н. Ґолба, було те, що вона концентрувалася лише на Храмі, фактично виключаючи, що й інші бібліотеки Єрусалима, власники яких опинялися в не меншій небезпеці під час Великого повстання, могли бути винесені з міста і сховані.

Крім С. Рота, Ґ. Драйвера і К. Ренґсторфа, а також тих, авторів позиція яких зовсім не витримує критики і яких ми залишаємо осторонь (маються на увазі твердження про те, що рукописи – продукт середньовіччя), своє бачення висловив і французький дослідник Анрі дель Медіко. Його думки, опубліковані в 1957–1958 рр. у двох книгах – «Таємниця рукописів Мертвого моря» («L’Enigme des manuscrits de la mer Morte») і «Міф есеїв» («Le Mythe des Esséniens»), – спричинили короткий інтелектуальний бум у Франції та решті Європи та отримали рішучий спротив офіційної групи. А. дель Медіко припустив, що кумранські знахідки являли собою ґенізу зношених і пошкоджених рукописів аналогічно до Каїрської ґенізи; до того вони жодним чином не були пов’язані з поселенням біля Мертвого моря. Він також стверджував, що існування есеїв у цілому є вигадкою, а Хірбет-Кумран виконував роль військового посту. Думка про те, що есеї – фікція, звичайно, навряд чи реальна з огляду на свідчення античних авторів, особливо розлогий опис Флавія. Натомість, думка про ґенізу зближувала скоріше цього автора з кумрано-есейською теорією (подібне твердження висловив ще 1948 р. Е. Сукенік). А. дель Медіко був також єдиним із французьких дослідників, які вважали, що члени зелотського руху могли окупувати Кумран під час війни з Римом, а це безумовно зближувало його із зазначеною вище гіпотезою С. Рота.

Усі вказані концепції і гіпотези не були, однак, обґрунтовані належним чином у теоретичному відношенні. Прагнучи, зокрема, відповісти на слабкі сторони прихильників кумрано-есейського бачення, вони, натомість, самі не були позбавлені суперечливості, тим більше, що були висловлені в більшості до виявлення «Мідного сувою» і знахідок у Масаді – невід’ємних складових сучасної кумранської проблематики.

Отже, підсумовуюче викладене вище, можемо відзначити, що впродовж нетривалого часу кумрано-есейською теорією було витворено дві головні міфологеми, що вплинули на уявлення сучасної науки про ідентифікацію Кумрану і походження рукописів Мертвого моря:

1) Кумран  – центральна обитель есеїв;

2) есеї  – автори/переписувачі рукописів.

При цьому у процесі творення зазначених міфологем дослідниками використовувалися три основних інструменти:

1) свідчення античних авторів (Флавія, Філона і Плінія);

2) археологічні артефакти;

3) самі рукописи, точніше їхній зміст.

У випадку з античними авторами головна проблема полягала в тому, що, скажімо, вказівка Плінія на згромадження есеїв на північ від Ейн-Ґеді, приводила дослідника на думку про певну обитель сектантів, що прагнули відмежуватися суспільного життя (і залишити навіть такий беззаперечний духовний центр для юдеїв, як Єрусалим). Проте проблема, як це трапляється нерідко з дослідниками, крилася в надмірній суб’єктивізації предмету, що інтерпретувався. Так,  скажімо, особисті погляди археолога Р. де Во, католицького священика, спричинили до того, що відповідні світоглядні штампи лягли важким відбитком на інтерпретацію Кумрану. У результаті «есейський монастир» (ясна річ, ніяких монастирів в епоху Другого Храму не існувало) надовго ввійшов до кумраністичного тезаурусу і застосовується й по сьогоднішній день.

Що стосується археологічних даних (наступної ланки творення міфологем), то всі результати розкопок було розтлумачено наступним чином.  «Монастир» включав  у себе головну будівлю завдовжки 34 м і завтовшки 27 м. У цій будівлі містилися їдальня і кухонні приміщення, спальня, майстерні, туалет, басейни для ритуального занурення  (мікваот), і «скрипторіум» – окреме приміщення, де складалися і переписувалися відомі манускрипти. Для цього авторам рукописів слугували знайдені письмовий стіл та чорнильниці (було виявлено дві чорнильниці та безліч черепків). На останніх практикувалися учні переписувачів. У гончарній майстерні ж виготовляли глечики для зберігання сувоїв. Тобто, як бачимо, світоглядні штампи конкретних дослідників знову таки приводили до витворення непорушного міфічного образу  – «есейського монастиря». У середньовічних монастирях, як відомо, відводилися спеціальні кімнати – «скрипторіуми» – для діяльності переписувача. Тому не дивно, що і в Кумрані було теж знайдено такий «скрипторіум» лише на тій підставі, що там виявили чорнильниці (лише дві!) і черепки. На сьогоднішній день міф Кумрану живе своїм повноцінним життям поза науковою літературою, в місцях офіційної репрезентації кумранського («кумрано-есейського») спадку: Кумранському національному парку (http://www.parks.org.il) та Храмі Книги при Музеї Ізраїлю (http://www.imjnet.org.il). Тамтешні постійні експозиції, розраховані на широке коло відвідувачів, зорганізовані так, що перед останніми все постає  «wie es eigentlich gewesen» (як було насправді).

Нарешті, останньою ланкою і інструментом міфологізації стали самі манускрипти. Сектантський характер багатьох кумранських рукописів став для «інтернаціональної команди» основним аргументом, аби приписати всі рукописи (у тому числі й ті, що містили зовсім інші, часом протилежні, ідеї) одній групі – кумранським есеям. Ідеї, що виявилися подібними до первісно-християнських, було витлумачено на користь есейсько-християнського взаємозв’язку. З огляду на сучасні знання про рукописи Мертвого моря та їхній зміст, ми вочевидь не можемо ані стверджувати про належність усіх манускриптів до однієї групи (кумрано-есейська теорія), ані про їхнє лише єрусалимське походження (єрусалимське теорія). Радше ці рукописи були принесені в Кумран різними юдейськими групами з різних місць, включаючи і сам Єрусалим.